Якось одного київського священика попросила мама прийти в лікарню, в ОХМАТДИТ, причастити її дитину - дівчинку 7 років, яка вже перенесла багато операцій і на днях їй зробили ще три, важких операції.
Ця сім'я є знайомою для священика, який вже попередньо приходив, причащав і переживав й продовжує переживати з цією сім'єю їхні випробування.
Священик взяв Святі Дари (причастя) й наступного дня зранку прийшов в реанімаційне відділення. Дівчинка спала. Як виявилося, лікарі спеціально наступного дня після операції ввели її в стан сну, щоб вона, будучи буквально оповитою різними трубками і приєднана до апарату штучного дихання і ще до якогось ком'ютеризованого апарату, не робила зайвих рухів й випадково не обірвала б цих життєво трубок. Можливо, це була не єдина причина. Лікарі це зробили під час маминої відстутності. Розбудити дівчинку було майже неможливо.
Священик не став ризикувати й сказав мамі, що давайте замість Причастя помолимося з Вами біля ліжечка дитини, яка спала. Священик почитав молебень за недужу.
В відділенні лежало ще декілька діточок, очевидно після операції. Хтось з них плакав, хтось лежав тихо.
Яка то була молитва! Мама стояла поряд з ліжком, тримаючи в своїй руці ручку доці, яка спала. Спала, але продовжувала боротися за життя. Мама дивилася на дочку, слухала молитви священика й плакала. З її очей текли сльози, які стікали на щоки. На це все краєм ока дивився священик, що стояв біля торця лікарняного ліжка, очима дивився в книгу з молитвами, але краєм ока спостерігав за мамою з дитиною. Сльози текли й з очей священика. Давно він так не молився. Щиро, зі сльозами, разом з мамою.
Тим часом в відділення постійно забігали медсестри, опікувалися іншими дітьми, часом навіть надто шумно, інколи схаменувшись шикали одна на одну, мовляв тихіше, батюшка молитви читає. Але це все, вся ця суєта, зовсім не заважала священику з мамою творити свою справу.
"Якщо хто хворіє у вас, нехай призве пресвітерів церковних, і вони молитву сотворять над ним і помажуть єлеєм, і молитва віри спасе болящого", - читав священик відомі йому ще з семінарських часів слова з послання апостола Якова. Але тепер прочитував він ці слова зовсім по-іншому.
Мама хотіла причастити дитину, з об'єктивних причин це було неможливим. Але молитва - можлива. Після завершення молитви священик взяв освячений єлей і помазав маленьку, що спала. Це не було таїнство Соборування, під час якого 7 разів помазують хвору людину, читаючи сім разів уривки з Апостола і Євангелія; це був простий молебень за хвору дитину, але приведені слова апостола спонукали священика ще й помазати один раз на чолі дитятко єлеєм.
Дівчинка перенесла багато операцій, важкий діагноз, ослаблена імунна система. Але дівчинка не перестає боротися за життя. Видно, тілесних сил обмаль, але душевні, духовні сили в неї великі. Дівчинка своєю волею до життя подібна до квітки, що пробивається крізь асфальт, прагнучи побачити світло, світ Божий. І перемагає. Це бажання жити, ця боротьба маленької немічної дівчинки дивує навіть самих батьків. Під реанімаційним відділенням стоїть тато, його туди не пускають. Що в нього на серці? Так само як і в мами? Один Господь знає.
Священик поговорив ще з мамою, сказав декілька фраз, благословив дитину й маму й зібрався виходити з реанімаційного відділення. Причастити не зміг, зате помолилися.
Тільки вийшов з палати, як в коридорі його за руку хапає інша мама:
- Батюшка, зайдите ещё к нам, помолитесь чтобы мы выздоровели!
І веде його прямо в палату навпроти, де лежить лише один хлопчик. Гарний, рослий. Священик запитав, що сталося, яка причина хвороби?
Виявляється в хлопчика, якому 4 рочки, паралізовані ножки й ручки. Як не дивно, але кажуть лікарі, що це вірус герпесу так подіяв. Хлопчик був як і всі діти, активним і здоровим, але одного вечора сказав батькам, що в нього дуже болять ножки. Ліг спатки. На ранок він вже не зміг сам встати. Поїхали в обласний центр, по лікарнях, ставили діагноз. Вже півроку як це все триває. В Києві недавно, декілька тижнів. Хлопчик в свідомості, говорить, може ковтати, їсти. Хрещений, навіть три тижні тому причащали його, але там - на Півдні України, звідки вони й приїхали в столичну лікарню.
- Батюшка! Вы могли бы нас причастить?
Священик здивовано на мить задумався. Він йшов причастити одну дитину, не зміг, а тепер Господь привів його до іншої дитини.
- Да, наверное да, конечно! - відповів не зовсім впевнено священик, навіть сам дивуючись, що саме він це говорить. Ніби хтось інший через нього це каже мамі.
Батюшка підходить до хлопчика, запитує, чи хотів би він причаститися. Хлопчик не відповідає, священик розуміє, що краще, щоб про це його запитала мама. На мамине питання хлопчик ствердно киває і каже "Да!".
Священик спочатку помолився тими ж молитвами за недужого хлопчика, які він читав і в попередній палаті. Потім прочитав молитви на Причастя хворого й причастив хлопчика. Маленький причастився дуже гарно, відкрив ротик, все як здоровий. В умовах реанімації такі деталі є дуже важливими.
Вражений і розчулений священик вийшов з лікарні. "Боже! Дякую Тобі за це все, що відбулося і свідком і учасником чого я став! Дякую Тобі за цей день, який Ти сподобив мене прожити не даремно!" - подумки, йдучи до свого авто, молився священик. Було 11:45 на годиннику. "День тільки почався, але як гарно й змістовно".
Про що думав далі отець?
"Яка біда в людей буває! Яке горе, які випробування тим батькам! Цінуй те, що маєш! Цінуй те, що твої діти здорові. Але не лише те, не лише дякуй, що тебе минула чаша ця. Співпереживай, молись за них, будь поряд з ними. Нехай їхня біль не буде лише їхньою, і нам потрібно бути поряд з такими людьми. Боже, дякую Тобі, що Ти мені все це сьогодні показав! Господи, зціли, підійми від одра хвороби цих дітей - Марію й Олександра!
Героями є ті лікарі, які поряд з цією бідою щодня. Так, вони вже звикають до всього цього, до болі, до страждань людських. Але вони лікують, ставлять людей на ноги. Нехай Господь благословить їхні руки!
Героями є ті священики, які служать при лікарнях і мало не кожен день бачать ці страждання людські. І полегшують ці страждання".
Священик. Він же постійно з людьми, і в радості і в горі. Хрестячи, вінчаючи, освячуючи - розділяє радість. Молячись за хворих, немічних, страждаючих, допомогаючи переживати різноманітні життєві проблеми, а також проводжаючи в останню путь - розділяє скроботи.
Священик найбільш точно знає чим живе його паства, чим живуть люди. Бо він живе з ними й ними. Священик - він ніби як нерв людського життя, через нього проходять всі емоції його пастви, його людей.
Ні, його за це хвалити не треба, це його служіння, місія, завдання. Говорячи просто, це його робота.
P. S. Якось о. Олександр Клименко, переможець Голосу країни, на своїй сторінці у фейсбуці написав:
"Один день із життя священика. Субота.
Панахида в пам'ять загиблого воїна Сергія, хорошого хлопця, який загинув торік в зоні проведення АТО. Молилися разом з матір'ю, рідними та просто небайдужими.
Причастя прикутої до ліжка бабусі, яка вже 10 років лише так приймає Святі Тайни.
Чин відспівування померлого р. Б. Павла.
Хрещення чудової дівчинки Анни!
Участь вітальним словом і піснею в святкуванні дня села Недра, де я є настоятель парафії.
Всенічне бдіння у Свято-Троїцькому храмі с. Недра. Усі, хто був у храмі підійшли до Таїнства Сповіді.
Попереду ще звершення вечірнього молитовного правила.
Завтра і післязавтра графік не менш насичений різноманітними подіями.
І потім так само... Не кажучи вже про сімейні турботи і безлічі дзвінків. Та цього добра у багатьох вистачає.
Дехто продовжує стверджувати, що священики - дармоїди.
От я категорично не згоден!!!
Чому? Не вдаючись до богослів'я, скажу так — бо кожна з вищезгаданих подій викликала або сльози, або усміх, або радість, або заспокоєння у людей. А іноді і неповторне відчуття Божої благодаті. Я завжди відчуваю, що день пройшов недаремно.
За що й дякую Єдиному в Трійці Господу!"

Посилання